Реабілітація — та частина, що лишається

Українська екстрена й хірургічна медицина спрацювала надзвичайно добре в умовах, під які не проєктують жодну систему охорони здоров’я. Складніша проблема, яка визначатиме наступні десятиліття, — реабілітація.

Чому це було слабким місцем

Успадкована система охорони здоров’я трактувала реабілітацію як щось другорядне — перебування в санаторії, а не клінічну дисципліну. Фізична та реабілітаційна медицина ледве існувала як спеціальність. Фізичних терапевтів не готували в кількостях, яких потребує сучасна система, а ерготерапія була майже невідомою.

Саме з такої бази довелося обслуговувати дуже велике навантаження.

Що збудували

Університетські програми з фізичної та ерготерапії, створені у партнерстві з іноземними викладачами. Виробництво протезів усередині країни — це важить, бо протез потребує припасування, регулювання і заміни, а пацієнт не може летіти за кордон щоразу, коли гільза перестає підходити. Спеціалізовані центри — частина цілком нові, частина перебудовані навколо сучасної реабілітаційної практики.

Країни-партнери також лікували пацієнтів безпосередньо і — що цінніше в довгій перспективі — навчали українських клініцистів у своїх лікарнях.

Міра, яка має значення

Не скільки людей пролікували за кордоном, а скільки спроможності тепер є всередині України. Кожен навчений клініцист — це постійне надбання системи охорони здоров’я, надовго після того, як цей період скінчиться.

Країна, що будує реабілітаційну систему в таких умовах, зрештою отримує те, що їй і так було потрібне і чого вона не мала.