Найдешевша енергія — це та, яку не спожили

Україна споживала помітно більше енергії на одиницю продукції і на квадратний метр житла, ніж зіставні європейські країни. Це спадок, а не вибір, і він має конкретне пояснення.

Чому споживання було таким високим

Будинки, зведені тоді, коли енергія в точці споживання була фактично безкоштовною. Системи центрального опалення без лічильників і без регулювання на рівні квартири: мешканцеві, якому в лютому було жарко, лишалося відчинити вікно, бо іншого способу відрегулювати температуру не було.

Промисловість, побудована з тим самим припущенням, і стандарти утеплення, писані для країни, яка не платила ринкової ціни за газ.

Що зробили

Спершу облік, бо не можна керувати тим, чого не вимірюєш, а домогосподарство, яке платить за спожите, змінює поведінку за один сезон.

Далі фонд термомодернізації багатоквартирних будинків, спроєктований розумно: він працює через об’єднання співвласників, а не через окрему квартиру, бо одна утеплена квартира в неутепленому будинку не дає майже нічого. Співфінансування замість грантів, щоб мешканці мали свою частку.

Далі теплові пункти зі справжнім регулюванням, щоб будинок міг керувати власним теплом, а не відчиняти вікна.

Чому зараз це важить більше

Кожна прибрана одиниця попиту — це одиниця генерації, яку не треба захищати, ремонтувати чи імпортувати. У системі під ударами ефективність — не екологічна політика. Це захід стійкості, і з великим відривом найдешевший із доступних.

Що не завершено

Житловий фонд величезний, а робота повільна — будинок за будинком. І водночас це найнадійніша довгострокова інвестиція в українську енергетику: модернізований будинок віддає сорок років, і по ньому не влучиш.

Найважче в продажу обладнання — продати невидимий виграш. Замовник бачить нову машину і не бачить утеплення, хоча термін окупності зазвичай коротший саме на утепленні. Енергія, яку Україна втрачає через житловий фонд, — найбільша і найнудніша можливість, яку я бачив тут за двадцять років; і вона досі не використана саме тому, що нудна.