Дві валютні кризи, три шоки і війна — на одній сторінці

Стиснутий до сторінки, український макроекономічний запис останніх двадцяти років є низкою шоків, розділених короткими відновленнями, з однією лінією інституційного поліпшення, що йде під ними.

Шоки

2008-й: глобальна фінансова криза, що вдарила по економіці, залежній від експорту сталі й валютних позик, і дала девальвацію та банківську кризу.

2014–2015: втрата території, втрата промислових потужностей, обвал великого експортного ринку, друга девальвація і друга банківська криза, глибша за першу.

2020-й: пандемія, яка за мірками інших була керованою.

2022-й: найбільший шок з усіх, коли випуск за один рік упав приблизно на третину.

Що збудували між ними

Після 2015 року, у стислий період: незалежність центрального банку й інфляційне таргетування, плаваючий курс, очищену банківську систему з гарантією вкладів, що платить, ціни на енергію за собівартістю, відкриті закупівлі й реєстри та внутрішній ринок облігацій.

Нічого ефектного і все — несуче.

Що показав останній шок

Що інституції втрималися. Курс рухався без обвалу. Банки лишалися відкритими, і набігу не сталося. Бюджет фінансували без емісії. Статистику продовжували публікувати.

Кожне з цього є прямою віддачею від реформ попереднього десятиліття, і нічого з цього не було б можливим у 2013 році.

Урок, який варто винести

Інституційна реформа невидима, доки її не перевірять, а перевіряють її в найгірший момент. Це і є аргумент робити її тоді, коли кризи немає, — тобто саме тоді, коли її найважче обґрунтувати.

Я читаю цю сторінку як підсумок двадцяти років і бачу: гроші, втрачені в шоці, відновлюються легше, ніж інституція. Капітал, який ми втратили 2008 року, повернувся за три роки; довіра — за десять. Невелика кількість інституцій, що встояли, визначить, як швидко ця країна оговтається від наступного шоку.