Від політики сусідства до розділів вступу

Рік за роком процес виглядав як низка застоїв. За двадцять років — як доволі послідовний рух уперед, і викладена послідовність робить це видимим.

Етапи

Політика сусідства, що пропонувала рамку співпраці і прямо не пропонувала перспективи членства; це була чесна позиція того часу, і саме за це на неї ображалися.

Далі переговори про угоду про асоціацію з поглибленою зоною вільної торгівлі — значно вагоміший інструмент, що потребував широкого правового наближення і став предметом політичної кризи 2013 року.

Далі набрання нею чинності й робота зони торгівлі.

Далі безвізовий режим, який потребував конкретного переліку реформ — біометричних документів, антикорупційних органів, захисту даних, управління міграцією — і дав вигоду, якою могли скористатися звичайні люди.

Далі статус кандидата, далі відкриття переговорів.

Чого насправді потребував кожен етап

Щоразу внутрішнього законодавства й інституцій, а не декларацій. Угода про асоціацію має сотні сторінок додатків, кожен із яких називає директиву і строк.

Робота була технічною весь час, а політичні моменти були точками, у яких визнавали накопичену технічну роботу.

Закономірність, варта уваги

Кожен етап тоді описували як кінцеву точку ті, хто не хотів більшого, і як недостатній ті, хто хотів більше. Щоразу помилялися обидві сторони.

Чого вчать ці двадцять років

Що рухається саме технічна робота, що політичне визнання йде за нею і що це визнання приходить у моменти, яких ніхто не передбачав.

Проживши ці двадцять років по одному, скажу так: кожен етап у момент проживання виглядав лише трохи далі за попередній. Траєкторія стає чіткою лише в ретроспективі. Це нагадує мені власну справу: зростання ніколи не було очевидним у жоден окремий рік і стало очевидним наприкінці десятиліття. Різницю зробив не стрибок, а те, що напрямок жодного разу не змінився.